Угода між США та Німеччиною щодо «Північного потоку-2» обурює пасіонарну частину українського суспільства. І це обурення багато хто поділяє: і в ЄС, і в США, і в Німеччині політики та активні верстви суспільства вважають цей обхідний газопровід Газпрому поганою угодою для Європи, що несе безпекові ризики для всього регіону, зазначає директорка з питань взаємодії з держорганами та міжнародними організаціями Оператора ГТС України Ольга Бєлькова в своїй колонці для НВ.
Реакція українців не може бути інакшою. За останні роки Україна докорінно змінила власний ринок газу відповідно до європейських правил, виконавши всі умови Третього енергопакету ЄС. Ми багато років надійно транспортували блакитне паливо для потреб газового ринку Європи і жодного разу не перервали постачання. Ми «злізли з газової голки РФ», припинивши купувати російський газ. Деякі кроки з реформи ринку газу були соціально складні, але ми їх виконали. Наші дії з 2014 року отримували найвищу оцінку всіх міжнародних енергетичних експертів і раптом нас ставлять до відома, що все вже вирішено і майже нічого не можна змінити. Чи маємо ми сьогодні механізми на захист?
З точки зору двосторонніх перемовин, США і Німеччина можуть робити заяви, орієнтуючись виключно на власні національні інтереси. Однак, де-факто, і США, і Німеччина прагнуть уникнути реальної катастрофи в майбутньому та надання додаткових важелів впливу РФ. Врешті-решт США та Німеччина є важливими гравцями на міжнародній арені з точки зору світової економіки та безпеки. Тому консультації тривають як публічно, так і кулуарно. Наразі з цього питання немає згоди ані серед американських, ані серед німецьких політиків, у Європі також відбувся розкол у поглядах щодо «Північного потоку-2». Я вважаю хибною думку, що вони в остаточному підсумку вирішать все самостійно та поставлять нас перед фактом. Політики в США та Німеччині не бажають нести відповідальність за можливу катастрофу. І тому вони прагнутимуть нашої згоди, схвалення та розділення відповідальності.
Наші національні інтереси очевидні: не допустити, щоб український транзит став неважливим або надлишковим для інших. На сьогодні вже існує профіцит транспортних потужностей на транзит газу до Європи. Теоретично, це мало б стимулювати конкуренцію, але по факту цієї конкуренції немає, бо на вибір маршруту наразі впливає власник ресурсу.
Український маршрут – найкоротший і логістично обґрунтований для Центральної та Східної Європи. Але європейцям нав’язують інший вибір – «Північний потік-2». Цього б не сталося, якби Росія не мала права диктувати покупцям умови постачання, якби до обхідних газогонів Кремля були застосовані всі без винятку правила Третього енергопакету ЄС. Крім того, обіцянка продовжити наш транзит вже сьогодні легко може бути реалізована. І це перша точка юридичного опору країни.
З огляду на питання енергетичної безпеки України та з урахуванням власних енергетичних потреб ми маємо більш системно розглянути фокус державної політики. Довгостроково – з «Північним потоком-2» чи без нього – необхідно вирішити рівняння: 30=20+10. Наше споживання (30 млрд куб. м) не є тотожним до власного видобутку (20 млрд куб. м). Тобто 30% від потреби – це потенційна частка залежності від імпорту. Потрібно або суттєво зменшити споживання за рахунок енергоефективності, щоб не залежати від імпорту, або збільшити видобуток, а зробити це одночасно – ще краще!
Гадаю, що в процесі вирішення цього завдання мають бути залучені всі, відповідальні за напрямок, гравці ринку, але основні надії покладаю на УГВ у частині збільшення видобутку. Зменшення споживання має відбутись завдяки механізмам, які Уряд і донори насамперед запропонують населенню, а диверсифікацію джерел імпорту опрацює Оператор ГТС.
Свого часу як депутат я займалася кількома законопроектами, які дозволили приватним видобувникам трохи покращити свої показники (зростання на 19,5% у період з 2017 по 2020 рр) і я вірю, що є можливість збільшити власний видобуток ще більше. На найближчий період нам також потрібно мати чіткий план формування 10 млрд кубометрів природного газу, яких поки що бракує. Створення резервного фонду природного газу в ПСГ наблизило б нас до безпеки більше, ніж наміри виробляти водень у майбутньому, хоча у перспективі інновації щодо декарбонізованих газів є не менш важливими. Але тут варто не забувати про обмежене фінансування, яке краще спрямувати на потреби саме України, а не на ресурси, потрібні іншим економікам. Нагадаю, що в наших тарифах на сьогодні є компонент саме природного газу. Видобуток, енергоефективність та заміщення природного на декарбонізовані гази – це капіталоємні та довготривалі проекти, які потребують коштів та часу, однак це також важливі засади для енергетичного захисту України.
Паперові угоди, навіть з міжнародними союзниками, не гарантують безпеку так, як наявність реальних інтересів наших партнерів в Україні. Німеччина та США оголосили свою декларацію продовженню транзиту Україною після 2024 року, але наскільки вони самі зацікавлені в цьому. От якби у компаній із цих країни був фінансовий інтерес, то й обіцянкам допомогти у майбутньому ми б вірили більше. Польща, Угорщина, Румунія, Словаччина та ключові споживачі ЄС будуть користуватися та наполягати на нашому маршруті, якщо у них тут буде або доступ до унікального ресурсу, потрібного їм (а наразі це саме природний газ), або додатковий дохід від партнерства або співвласності. Тому ідеї спільних продуктів, як шорт-хол і митний склад, а також спільних компаній-консорціумів мають активно вивчатися, щоб підвищити цю економічну зацікавленість. Нам разом потрібно робити те, що вигідно і нам, і нашим міжнародним партнерам. Саме така співпраця є точкою сталого розвитку.
Немає жодного політика та експерта в Україні, який би зважився зараз погодитись на умови угоди між США та Німеччиною. У ній було окреслено, що «сторони планують подбати, щоб Росія не могла використати енергію як зброю». І наслідки для України дійсно можуть бути дуже негативні. Але разом із партнерами ми можемо зосередитися на ключових позиціях захисту, безпеки та розвитку, вигідних нам. І хто знає, можливо, ця загроза ще стане точкою згуртування української еліти.