Все частіше європейські організації визнають недосяжність попередньої амбітної стратегії швидкого переходу до відновлюваної енергії та повної відмови від викопного палива, зокрема природного газу. Причина тому – різні історичні, географічні, економічні, ресурсні передумови кожної окремої держави. Немає єдиного універсального плану для всіх країн на шляху декарбонізації, проте є об’єднуюча мета – безвуглецеве майбутнє.
Нещодавно асоціація Gas Infrastructure Europe (GIE) проаналізувала роль природного газу та існуючої газової інфраструктури у країнах Центральної і Східної Європи в контексті зменшення шкідливих викидів в атмосферу. Дослідження зводиться до висновку: якщо ми всі прагнемо забезпечити кліматичний нейтралітет до 2050 року, то в процесі розробки шляхів декарбонізації Європи необхідно враховувати особливості всіх держав. Тільки прагматичний підхід допоможе Європі досягти своєї мети, не зруйнувавши економіки країн. І газовій інфраструктурі в цьому підході відведена важлива роль як у короткостроковій, так і в довгостроковій перспективі. Зокрема, на етапах:
- поступової відмови від вугілля і переходу на природний газ до 2030 року;
- заміни природного газу відновлюваними та низьковуглецевими газами до 2050-го.
На першому етапі декарбонізації саме природний газ відіграватиме ключову роль як оптимальне рішення для швидкого та найменш витратного способу зменшення забруднення атмосферного повітря. На сьогодні Україна претендує на звання найгіршого забруднювача Європи з 27 країн-членів ЄС, Великої Британії, Туреччини, а також країн-членів Енергетичного співтовариства. Це пов’язано із використанням вугілля для генерації електроенергії. Ще одне суттєве джерело забруднення – це транспорт на дизелі та бензині. Альтернатива цьому паливу – стиснений природний газ (CNG – СПГ), а в майбутньому й біометан. Цей вид палива екологічніший за бензин, дизель чи популярний серед українських автовласників скраплений пропан-бутан (LPG або автогаз) і є значно доступнішим за відновлювані джерела енергії. Крім того, використання існуючої газової інфраструктури пропонує економічно ефективне рішення для споживачів, що є надзвичайно важливим фактором для соціального сприйняття змін. До слова, навіть великі компанії на кшталт British Petroleum звертаються до Єврокомісії з проханням визнати переваги природного газу. Йдеться як про опалення будинків побутових споживачів, так і про роботу електростанцій на газі та балансування відновлюваних джерел енергії. Наразі комісія розробляє стратегію досягнення нульового показника до 2050 року та розмірковує, чи варто відмовляти від інвестицій у газові станції. У той же час міністри енергетики з найбагатших країн світу (G7) вже домовились припинити фінансування нових розробок вугілля. Тож відступати нікуди.
Щодо другого етапу, то щоб досягти вуглецевої нейтральності за 30 років, нам слід почати з доступних та масштабованих технологій, таких як біометан, і не чекати, поки збільшаться обсяги виробництва інших відновлюваних газів, зокрема зеленого водню. Біометан – це той же метан, але отриманий не з газових родовищ, а утворений в процесі метанового бродіння біомаси чи біовідходів, твердих і рідких органічних відходів: на звалищах, болотах, каналізації, вигрібних ямах тощо. Його можливо добувати з відходів тваринництва, харчової промисловості, стічних вод та твердих побутових відходів (відсортованих, без неорганічних домішок, та домішок неприродного походження). Тобто застосовувати можна будь-які місцеві природні ресурси.
Біометан, як повний аналог природного газу, може використовуватися для виробництва теплової і електричної енергії, а також як сировина для хімічної промисловості тощо. Його використання в громадському транспорті може значно знизити забруднення повітря у великих містах. Причому біометан доцільно використовувати не лише в автомобільному, але й у водному і залізничному транспорті, не тільки у стисненому, але й у скрапленому стані. Крім того, біометан можна експортувати українською газотранспортною системою до ЄС, де він користується значним попитом.
З власного досвіду проджект-менеджера одного з найпотужніших (2,38 МВт) біогазових заводів в Україні можу стверджувати про нові можливості для використання потенціалу аграрного сектору країни. Потенціал виробництва біометану в Україні оцінюється в 7,8 млрд куб. м на рік (25% нинішнього споживання природного газу в країні або майже обсяг газу, який Україна щорічно імпортує). Тож цілком може бути створений новий, прозорий, інноваційний, експортно-орієнтований сектор економіки зі значною кількістю нових робочих місць (переважно у сільській місцевості).
Україна може запропонувати найдешевшу сировину для виробництва біометану. Наразі вартість біометану – від 500 до 700 доларів за тисячу кубометрів і поступово знижується. Типова вартість біогазових проектів – приблизно 2,5–3 тис. євро на 1 кВт електричної потужності. Аналогічні інвестиції потрібні й у біометановий завод. Тут не буде двигунів з виробництва електроенергії, але будуть системи очищення біогазу до біометану.
Інвесторами у біометанові проєкти можуть бути ті, хто вже вклав кошти у біогазові установки. Переважно це вітчизняні інвестори – ті, хто має власну і недорогу сировину. А зробити з біогазової біометанову установку – один невеликий крок. Треба додати технологію очищення біогазу від СО2. Тому прогнозую, що і біометанові заводи будуватимуть насамперед вітчизняні інвестори, так чи інакше пов’язані з сільським господарством. Також можуть зацікавитись енергетичні компанії, які домовляться з власниками сировини.
Є кілька причин розвивати цей напрямок в Україні. Перша – на сьогодні це найдешевший з можливих відновлюваний газ. Друга – по біометану ми реально можемо конкурувати з іншими країнами. Третя – він абсолютно готовий для закачування в газову мережу на відміну від водню. Проте на сьогодні в українському законодавстві немає навіть терміну «біометан». Тож для початку питання за наданням біометану «законного статусу» в Україні.
Прагматичне та реальне майбутнє – це не відмова від газу і газової інфраструктури, а поступове зменшення використання газу і розширення можливостей існуючої інфраструктури по-новому. Це 30-річний перехід, у якому доступність, фізична та економічна, мають вирішальне значення.
Кожна країна рухається до декарбонізації по-різному: хтось може дозволити собі «автобани» на цьому шляху, а комусь поки що доступні лише середня швидкість і менш якісні дороги. Проте пункт призначення спільний – конкурентоспроможна енергетична система Європи, вільна від викидів.
За матеріалами Forbes Ukraine