Останнім часом жодна зустріч з міжнародними партнерами не обходиться без обговорень водневої перспективи в контексті Зеленої угоди. Всі дипломати запитують про кроки України в цьому напрямку, ми ж навзаєм цікавимося прогресом у країнах Європи.
За результатами таких «перемовин» є дві новини: хороша і погана. Почну з менш позитивної – насправді мало кому вдалося здійснити «величезний прорив» у цій сфері й усе це більше нагадує якусь політичну домовленість декларувати водневу стратегію на всіх рівнях. З іншого боку Україні пощастило, бо чи не вперше ми не надто відстали в енергетичних інноваціях. Але тут важливо не просто вскочити в потяг, а ще й не помилитись з вагоном, щоб він відповідав пріоритетам країни.
ЄС дійсно бачить в Україні свого потенційного постачальника водню, про що йдеться у «водневій стратегії», але це не означає, що інші країни сидітимуть склавши руки в очікуванні результатів України.
Зокрема, у лютому 30 компаній з Франції, Іспанії, Італії та Німеччини об’єдналися в альянс для виробництва водню за допомогою сонячної енергії.
Мета проекту – знизити вартість виробництва водню до рівня викопного палива. До 2030 року планується побудувати потужності сонячної енергетики на 93 гігавата, а також електролізу на 67 гігават.
Ще один європейський проект передбачає виробництво водню за допомогою вітрогенерації в Нідерландах. Не варто забувати Україні й про «північного сусіда», який минулого року вже затвердив водневу стратегію. Тож Україні варто поквапитись.
Водневі національні стратегії та плани вже розроблені (або на стадії підготовки) в Австрії, Бельгії, Німеччині, Латвії, Португалії, Іспанії, Франції, Румунії, Польщі, Італії, Нідерландах і Швеції.
В Україні ж 25 лютого цього року в Міністерстві енергетики анонсували старт розробки Водневої стратегії, основна мета якої – стати ключовим експортером водню до Центральної та Східної Європи.
У поточному році мають запустити науково-технічне дослідження, напрацювати нормативну базу, необхідну й для розробки Водневої стратегії.
Кожна країна має свій особливий підхід і планує зайняти певну нішу в енергетичному секторі за нових ринкових умов.
Роль країни-транзитера цілком відповідає моїм очікуванням як директорки Оператора ГТС України в контексті завантаження та функціонування газотранспортної системи.
Проте як громадянка України я б хотіла, щоб наша держава реалізувала повний виробничий цикл в межах водневої економіки – виробництво, зберігання, транспортування, споживання.
Щоб Україна була не лише ключовим партнером ЄС, а й енергетично незалежною державою.
На загальноєвропейському рівні важливим аспектом є гармонізація національних юрисдикцій щодо якості газу або вмісту водню, адже саме це дозволить поєднати локальні ініціативи у єдину систему постачання чистих енергоносіїв.
На загальнодержавному рівні нам необхідно об’єднати стейкхолдерів навколо пошуку відповідей на такі питання:
- Хто саме буде виробляти водень в Україні і з якою метою – внутрішнього споживання чи експорту? Яким буде це співвідношення?
- Чи зможемо ми використати переваги вже існуючої газової інфраструктури та виробників суміжних ресурсів? Як забезпечити модернізацію інфраструктури для водневої економіки?
- Чи зможе українська енергетика в майбутньому виробляти водень та орієнтувати свою довготривалу стратегію розвитку з фокусом на водень без суттєвих втрат ключових ресурсів для внутрішнього ринку?
- Наразі нафтопереробка та виробництво аміаку складають 2/3 світового споживання водню. Як українські промислові споживачі водню планують задовольняти попит для власних виробничих потреб у майбутньому з огляду на те, що в подальшому буде посилюватися конкуренція у зв’язку з новими напрямками застосування водню?
- Які саме законодавчі та регуляторні стимули потрібні для всього ланцюга виробництва та транспортування водню?
- При якому значенні вуглецевого податку ми зможемо вигідно використовувати переваги для виробництва водню в Україні та його експорту в ЄС? Як при цьому не порушити баланс інтересів української промисловості?
Як тільки з’являться бодай якісь відповіді на частину цих і багатьох інших питань, ми як країна маємо створити технологічні, регуляторні й економічні умови розвитку нової галузі.
Але виходити варто саме з вже існуючих і реальних інфраструктурних переваг. Як зазначили в Міненерго, перевагою України є розвинена газотранспортна система, яка може використовуватися для транспортування водню як всередині країни, так і на експорт.
ОГТСУ вже врахував у власній довгостроковій стратегії особливий фокус на декарбонізацію інфраструктури газотранспортної системи та перехід до транспортування відновлювальних газів (водень та біометан) магістральними трубопроводами.
Важливо також підготувати необхідну кількість молодих фахівців саме з тих дисциплін, які будуть потрібні для функціонування водневої економіки.
Всі оператори ГТС ЄС сьогодні в пошуках власного майбутнього у водневій економіці. Один із показових прикладів – оператор ГТС Італії Snam.
Проект Snamtec, який стартував в рамках стратегічного плану до 2022 року, передбачає 850 мільйонів євро інвестицій в енергетичний перехід, водень та інновації. Відтак Італія першою в ЄС розпочала транспортування в газотранспортній системі суміші з вмістом 10% водню.
У квітні 2019 року Snam офіційно розпочав експеримент із впровадження 5% суміші водню та природного газу в італійську газотранспортну мережу.
Перший подібний експеримент в Європі відбувся в Контурсі-Терме, в провінції Салерно, з постачання H2NG (суміш водню та газу) двом промисловим компаніям – заводу з виробництва пасти та напоїв у цьому регіоні.
У грудні 2019 частку водню збільшили до 10%. Тестування постачання H2NG успішно тривало близько місяця.
Застосовуючи частку 5% водню до загального обсягу газу, що транспортується щорічно Snam, в мережу щороку можна вводити 3,5 млрд куб. м, що еквівалентно річному споживанню 1,5 мільйона домогосподарств.
Це дало б можливість зменшити викиди вуглекислого газу на 2,5 млн тонн, що еквівалентно загальним викидам всіх автомобілів у місті розміром з Рим.
Україна має не гірші, ніж у Італії перспективи та потенціал розвитку вуглецевої економіки. Але реалізація комплексного плану заходів для розробки та впровадження Водневої стратегії України вимагатиме консолідації всіх зацікавлених сторін – Уряду, Парламенту, стейкхолдерів, науковців, потенційних інвесторів, міжнародних партнерів.
Зволікання означатиме для нашої держави втрачені можливості – на економічний розвиток, на енергетичну незалежність, на можливість покращити своє місце на міжнародній арені.
Україна зможе транспортувати водень, але потрібно чітко розуміти, звідки, в яких обсягах і кому.
Директорка з питань взаємодії з державними органами та міжнародними організаціями Ольга Бєлькова для “Економічної правди”